Судебная реформа на Украине (Судова реформа в УкраїнЁ)

4. Судова реформа 1864 року.

Судова реформа 1864 року - ліберально-буржуазне перетворення

царським урядом усієї судової системи і порядку цивільного і карного

процесів у Росії. Реформа внесла значні зміни в судоустрій кріпосницької

Росії, що відрізнялося вузькостановою системою, прямою залежністю суду від

адміністрації, різноманіттям і численністю судових інстанцій, інквізиційним

характером процесу, заснованого на теорії формальних доказів.

Реформа відбила класові інтереси росіянкою буржуазії, що із метою

зміцнення своїх позицій потребувала в оголошенні формальної рівності всіх

перед судом, у затвердженні початків буржуазної законності. Це проявилося у

введенні суду присяжних, адвокатури, реорганізації прокуратури, у новій

організації судового процесу і судових заснувань. Характеризуючи економічну

і політичну сутність селянської реформи 1861 р., В. І. Ленін підкреслив

нерозривний зв'язок усіх реформ 60-х рр. XIX ст.: «Якщо кинути загальний

погляд на зміну всього устрою російської держави в 1861 році, то необхідно

визнати, що ця зміна була кроком по шляху перетворення феодальної монархії

в буржуазну монархію. Це вірно не тільки з економічної, але і з політичної

точки зору. Достатньо пригадати характер реформи в області суду,

управління, місцевого самоврядування і т.п. реформ, що пішли за селянською

реформою 1861 року, - щоб переконатися в правильності цього положення».[5]

Судовими статутами 1864 року створювалася оригінальна й ефективна

система правосуддя. Вона мала дві гілки, дві підсистеми, що об'єднував

вищий судовий орган - Сенат: загальні суди і світові суди. Крім того,

існували суди особої підсудності: військові, волосні, комерційні та інші,

створення яких передбачалося іншими законодавчими актами.

Слідує також мати на увазі, що проведення судової реформи

продовжувалося до кінця XIX століття. Перші загальні суди почали діяти

тільки в 1866 році, вони поширили свою діяльність лише на десять із

губерній центральної Росії. На іншій же території країни продовжували діяти

старі суди, що керувалися іншим процесуальним законодавством.

Адміністративно-територіальний і судово-територіальний поділ

імперії після реформи не збігалися. Повіти і міста були розділені на

ділянки мирових судів. Територія, підвідомча окружним судам, охоплювала

декілька повітів, округи судових палат - декілька губерній. Окружні суди

були судами першої інстанції загальних судів, судові палати - судами другої

інстанції. На початку ХХ століття в імперії було 106 окружних судів і 14

судових палат. «Батьки» судової реформи пояснювали таку судово-

територіальну структуру сполученням мирової та загальної юстиції, а також

браком кваліфікованих юристів для створення загальних судів у кожнім

повіті. Але сьогодні ми бачимо переваги такої організації правосуддя в

більшій ізоляції судових і адміністративних органів. При такій структурі

все повітове начальство не тільки по табелі про ранги, але і по реальному

статусові, було позбавлено можливості чинити на суди будь-який вплив.

Відповідно, і судді другої інстанції рятувалися від тиску на них із боку

губернської бюрократії.

Записки Бєзобразова (6 травня 1956 року) винуватницею беззаконня в

країні з неминучим наслідком - соціально-політичною стагнацією - називає

бюрократію. «Бюрократія, - писав він, - робить усе, вона обмірковує і пише

закони, розглядає судові справи, править церквою, фінансами, державним

господарством...» Одне з центральних місць відвів Бєзобразов юстиції. Він

писал: «Правосуддя - це перша потреба життя цивільного майже відсутнє, тому

що суд утворюється більшою частиною ціною грошей або впливу. Неважко

довести, коли б це не було усім відомо, що немає справи сполученої скільки-

небудь із значним інтересом, що мала б правильно законне виробництво»[6] .

Ще більш значною гарантією незалежності судів став принцип

незмінюваності судів, закріплений ст.243 заснуванням судових установлень.

Відповідно до цієї статті, голови і члени окружних судів і судових палат не

могли бути звільнені або переведені з однієї посади на другу без їхньої

згоди, крім як по вироку суду. Всі постійні, фахові члени окружного суду і

судової палати, так називані коронні судді, призначалися імператором за

поданням міністра юстиції. Для призначення на посаду члена окружного суду

необхідно було мати вище юридичне утворення і стаж роботи в суді або

прокуратурі не менше трьох років (у званні присяжного повіреного - 10

років). Для більш високих посад стаж збільшувався.

Окружні суди складалися з одного або декількох відділень та карних

і цивільних справ. Вони розбирали більшість справ, причому всі цивільні і

значна частина карних розбиралися коронними суддями. Для розгляду справ про

злочини, за які могло бути призначене покарання у виді позбавлення прав на

майно, як особливих, пов'язаних із приналежністю до привілейованих станів,

так і всіх прав (майнових, брачно-сімейних і т.д.), залучалися присяжні

засідателі. Як правило, позбавлення прав на майно супроводжувалося іншими

покараннями: каторжними роботами, посиланням, в'язницею. Таким чином, суд

присяжних був не самостійним утвореням, а особливою присутністю окружного

суду. До його підсудності не були віднесені справи про державні злочини, а

також значна частина посадових злочинів і деякі інші[7] .

Теорія вільного оцінювання доказів була пристосована головним чином

до діяльності суду присяжних, а її сутність виражена в правилах, що

визначали дослідження доказів і винесення судового рішення в цім суді.

Правила вільного оцінювання доказів повинні були створити ілюзію

неупередженості судів, переконання яких формується нібито винятково під

впливом тих вражень, що присяжні одержують в ході судового розгляду.

Дійсний характер, напрямок і зміст діяльності суду обумовлювалося

тим, що суд був органом буржуазної держави. Це визначало як класовий склад

судів, так і їхній буржуазний світогляд і правосуддя.

В.І.Ленін гнівно викривав буржуазний суд як активного захисника

інтересів експлуататорів. Аналізуючи окремі форми й інститути карного

процесу, він показав, що в цьому суді обвинувачуваний позбавлений

необхідних гарантій для захисту своїх прав і інтересів, для доведення своєї

невинності.

В.І.Ленін показав, що в умовах буржуазної держави суд присяжних

дійсно мав певні переваги в порівнянні із судом станових представників.

«Суд вулиці, - писав він, - цінний саме тим, що він вносить живий струмінь

у той дух канцелярського формалізму, яким наскрізь просочені наші урядові

установи…»[8]... Але водночас В.І.Ленін відзначав, що в умовах буржуазної

держави, коли робітники усунуті від участі в суді в якості присяжних

засідателів, а серед присяжних переважає реакційне міщанство, суд

залишається виразників інтересів експлуататорських класів.

Реформою 1864 року була встановлена така система судів: суди з що

обираються суддями - мирові судді і з'їзди мирових судів - і суди з

призначуваними суддями - окружні суди і судові палати. Кожний повіт з

містом, що входило до нього, а в ряді випадків і особо важливе місто

складали мировий округ, що ділився на декілька дільниць. Кожний із них мав

одного дільничного, мирового суддю й одного почесного. Мирові судді -

дільничні і почесні - обиралися на три роки місцевими органами міського і

земського самоврядування (повітовими земськими зборами і міськими думами)

із числа осіб, що мешкали в даній місцевості і мали визначений віковий,

освітній, службовий і майновий ценз (майновий ценз визначався нерухомою

власністю не менше ніж у 15 тисяч рублів або дорівнювалися подвійному

земському земельному цензу)[9] .

Нова судова система в порівнянні зі старою відрізнялася певною

стрункістю. Для вирішеня дрібних карних, цивільних справ засновувався

інститут виборних мирових судів. Мировий суддя одноосібно розглядав справи

за обвинуваченням у злочинах, за вчинення яких могло бути винесене одне з

таких покарань: зауваження, догана, грошове стягнення на суму не понад 300

рублів, арешт на строк не більше трьох місяців, ув'язння на строк до одного

року. Мирові судді (дільничні і почесні) даного округу збиралися на

повітові з'їзди мирових суддів або мировий з'їзд суддів, що був остаточною

апеляційною інстанцією. Подальший розгляд справ мирових судів здійснювався

лише в касаційному порядку в Сенаті.

Сенат у процесі судової реформи також зазнав зміни. Він

перетворився в єдиний у країні касаційний суд. Основна відмінність

касаційного порядку оскарження судових рішень і вироків від апеляційного

порядку оскарження в Росії полягала в тому, що поводом для касації були

процесуальні правопорушення.

Інститут мирових судів при всій обмеженості демократизму в ньому не

задовольняв вище чиновництво й у 1889 році був скасований скрізь, крім

Москви, Санкт-Петербурга й Одеси. Мирові судді були замінені призначуваними

особами.

У перші роки після введення Судових статутів у складі почесних

мирових судів, за словами А.Ф.Коні, було чимало чуйних, порядних людей.

Мировий суддя Н.В.Почтьонов, дуже освічена людина, вносив у розгляд справ

«живий струмінь». У нього правосуддя було поставлено добре, і місцеві

жителі відносилися до нього з довірою. Значний вплив на з'їзд світових

судів робив А.Р.Шидловский - уособлення працьовитості, педантизму і

коректності.

Судова реформа 1864 року створила систему загальних судів. Судами

першої інстанції були окружні суди. Кожний окружний суд засновувався для

розгляду цивільних і кримінальних справ, що виходили за рамки підсудності

світового судді[10] .

Другою інстанцією в системі загальних судів була судова палата. У

ній в апеляційному порядку розглядалися справи по скаргах на вироки і

рішення окружних судів, винесені без присяжних засідателів. Крім того, до

її підсудності були віднесені справи про особо небезпечні злочини -

державних і посадових. Ці справи повинні були розглядатися коронним судом

із становими представниками, по одному від кожного стану: губернський (або

повітовий) ватажок дворянства, міський голова і волосний старшина.

На відміну від суду присяжних особлива присутність судової палати

являла собою єдину колегію коронних судів і народних представників, причому

права всіх членів були рівні й у процесі судового слідства, і при

винесенні вироку. Але ця формальна рівність не призводила до підвищення

їхньої ролі в порівнянні з присяжними засідателями. Навпроти, як зауважив

Г.А.Джаншиєв, «ця форма нічим майже не відрізняється від звичайного

коронного суду»[11] , а В.І.Ленін писав, що станові представники

«представляють із себе безоких статистів, грають жалюгідну роль понятих, що

крадуть те, що завгодно буде ухвалити чиновникам судового відомства»[12] .

Велике значення для незалежності суду і зміцнення принципу

законності в карному і цивільному процесах дореволюційної Росії мало

створення адвокатури і реорганізація прокуратури. Адвокатура, створена

судовою реформою, відразу заявила про себе рішуче і сміло.

В адвокатуру потягнулися видні юристи-професори, прокурори,

обер-прокурори Сенату і кращи юристи, що працювали при комерційних судах.

Сюди і ввійшов друг М.Е.Салтикова-Щедріна відомий діяч руху селянського

розкріпачення А.М.Унковский. На сторінках газет і часописів усе частіше

стали зустрічатися імена адвокатів: Ф.Н.Плевако, В.Д.Спаговича,

К.К.Арсеньєва, Н.П.Карабчевського, А.М.Унковського, А.І.Урусова,

С.А.Андрєєвського, П.А.Алєксандрова, В.М.Пржевальського, А.Я.Пассовєра й

інших[13] .

Адвокатура по судових статутах була двох категорій. Адвокатами

вищої категорії були присяжні повірники, що об'єднувалися в корпорації по

округах по округах судових палат. Присяжні повірники обирали Рад, що відав

прийомом нових членів і наглядом за діяльністю окремих адвокатів.

Другу, нижчу категорію адвокатури складали приватні повірники. Вони

займалися незначними справами і могли виступати в тих судах, при яких

состояли.

Велике значення для затвердження нових демократичних принципів

судочинства мала і реорганізація прокуратури. Після судової реформи

прокуратура звільнилася від функції загального нагляду, її діяльність

обмежувалася тільки судовою сферою. Якщо до судової реформи прокурор

повинен був виступати в суді «як стягувач покарання і водночас захисник

безвинності», то тепер головним його завданням ставав нагляд за дізнанням і

слідством і підтримка державного обвинувачення в суді. Нова прокуратура

створювалася при судах.

Відповідно до судових статутів засновувалися посади прокурора

судової палати і його товаришів. Організація прокуратури будувалася на

принципах суворої ієрархічності, єдиноначальності і взаємозамінності в

процесі. Прокурорський нагляд здійснювався під вищим керівництвом міністра

юстиції як генерал-прокурор. Обер-прокурори Сенату і прокурори судових

палат безпосередньо підпорядковувалися генерал-прокурору, прокурори

окружних судів діяли під керівництвом прокурорів судових палат. Число

товаришів прокурора і розподіл їхніх обов'язків залежали від розмірів

судового округу. Безумовно, прокурори знаходилися в набагато більшій

залежності від уряду й у силу їхнього прямого підпорядкування міністру

юстиції, і тому, що на них не поширювався принцип незмінюваності.

Перше покоління робітників прокуратури дечим поступалося своїм

колегам-супротивникам - адвокатам і в дотриманні норм судової етики, і в

прагненні встановити в справі істину, а не доводити провину подсудимого що

б не сталося. Прокуратура ні в перші роки свого існування, ні в майбутньому

не була схильна корупції. До честі прокуратури варто віднести виграну

справу мільйонера Овсяннікова, справу ігумені Митрофанії, так називані

банківські процеси й інші.

Між обвинуваченням і захистом відбувалися привселюдні змагання в

правильному розумінні і застосуванні закону, в смекалки, у блиску фраз і в

розумінні найтонших зигзагів людської душі. Прокуратура хизувалася

«безпристрасністю», захист брала спритністю і патетикою. Таким чином,

судова реформа створила не тільки новий суд, але і нову систему

правоохоронних органів, більш того, нове розуміння й уявлення про

законність і правосуддя.

Заснуванням судових установлень (ст.237 і 239) передбачалося, що

основою внутрішньої самостійності судів слугують тривалість суддівських

посад і рівність судів: у них не може бути начальників; члени всіх судових

інстанцій як судді рівні між собою, а самі судді розрізняються тільки по

ступені влади - суди першої і вищих інстанцій. Прогресивними були і такі

важливі принципи, закріплені в Судових статутах, як колегіальність суду,

незмінюваність судів і дисциплінарної відповідальності їх тільки перед

судом, несумісність судової служби з іншими професіями[14] .

Губернатор уже не міг, як раніше, заарештувати судью за

невідповідний його уявленню про закон вирок, а підсудні і потерпілі,

позивачі і відповідачі були урятовані від необхідності піддобрювати судових

чиновників. Мирові судді, що обираються прийшли на зміну поліцейським

чиновникам. Провину підсудного потрібно було доводити гласно, у боротьбі з

адвокатурою перед лицем представників населення - присяжних засідателів.

Суд присяжних зробив потужний сприятливий вплив на всю судову систему і

навіть, у деякій мірі, на політичну систему Росії.

Перші кроки нових судів, і особливо суду присяжних були

зустрінуті схваленням і уряду, і преси[15] .

5. судові статути (20 листопада 1864 року).

Судові статути, у Росії законодавчі положення, прийняті 20

листопада 1864 року склали основу судової реформи 1864 року.

Судові статути - у дореволюційної Росії офіційна назва законів,

затверджених 20 листопада 1864 року: «Заснування судових установлень»,

«Устав про покарання, що накладаються світовими суддями», «Устав карного

судочинства», «Устав цивільного судочинства». Судові статути оформили

проведення судової реформи 1864 року.

Відповідно до «Заснування судових установлень» (закон про

судоустрій), судова влада належала мировим суддям, з'їздам мирових судів,

окружним судам, судовим палатам і Сенату (верховний касаційний суд). Мирові

судді вирішували справи одноосібно. Вони знаходилися при мировому окрузі

(повітовому, міському), що ділилися на декілька дільниць. У мировому окрузі

були також почесні мирові судді, що разом із мировими дільничними суддями

даного округу утворювали вищу інстанцію - з'їзд мирових судів. У окружний

суд, що засновувався на декілька повітів, входили голова і члени суду.

Судова палата засновувалася в окрузі, що об'єднував декілька

губерній або областей (по особливому розкладу). Вона ділилася на

департаменти, що складалися з голови і членів департаменту. Для завідування

судовою частиною в Сенаті були збережені в якості верховного касаційного

суду касаційні департаменти по карних і цивільних справах. Прокурорський

нагляд здійснювали обер-прокурори, прокурори і їхні товариші і здійснювався

під спостереженням міністра юстиції як генерал-прокурора.

«Устав про покарання, що накладаються світовими суддями» являвся

кодексом, у який були виділені з «Укладення про покарання карних і

виправних» менше серйозні злочини (проступки), підвідомчі мировим суддям.

Статут складався з 13 глав. Перша глава містила загальні положення

і перелік покарань за злочини, передбачені статутами. Глави 2-9 були

присвячені дрібним злочинам проти суспільного і політичного ладу,

проступкам проти порядку управління і т.д. У главах 10-13 говорилося про

проступки проти особистої безпеки, проти сімейної честі і т.д.

«Устав карного судочинства» (кримінально-процесуальний кодекс)

визначав компетенцію судових органів по розгляду кримінальних справ,

загальні положення, порядок виробництва у мирових установленнях, порядок

виробництва в загальних судових місцях, вилучення з загального порядку

карного судочинства.

Відповідно до статуту, мировий суддя розглядав кримінальні справи в

межах відведеної йому компетенції, проте справи деяких осіб (наприклад,

духівництва) підлягали відомству інших судів; із компетенції мирового судді

виключалися справи таких осіб, притягнення яких до відповідальності

змінювало склад злочинного діяння або спричиняло посилення покарання.

Основними стадіями в карному процесі, відповідно до Статуту, були:

попереднє розслідування, передання суду, підготовчі розпорядження до суду,

розгляд справи, виконання вироку. Розрізнялися такі вироки: остаточні (який

підлягали перегляду тільки в касаційному порядку, тобто не по суті, а лише

по питанню про їхню законність або незаконність) і неостаточні (що

допускали можливість перегляду справи по суті, тобто в порядку апеляції).

«Устав цивільного судочинства» (цивільний процесуальний кодекс)

розрізняв судочинство цивільних справ у мирових і судово-адміністративних

установленнях (у суді земських начальників і повітових з'їздів) і

судочинство в загальних судових місцях. У Статуті, що відбив основні

принципи буржуазного права, найбільш послідовно здійснені початки

змагальності, сторони в ньому повинні були забезпечувати докази. Нижчою

інстанцією був окружний суд, апеляційною - судова палата. Слухання справи

відбувалося у відкритому судовому засіданні.

Судові статути ввели суд присяжних і інститут судових слідчих, була

реорганізована прокуратура, заснована адвокатура і проголошені такі

буржуазно-демократичні принципи судочинства, як гласність, усність,

змагальність. Деякі судові органи (мирова юстиція) стали виборними, була

створена більш чітка система судових інстанцій.

Проте судові статути зберегли значною мірою риси феодалізму.

Селянство і національні меншини («інородці») по маловажних карних і

цивільних справах позивалися в особливих судах, головним чином на основі

феодальних звичаїв; існували особливі суди для духівництва; склад судових

працівників був в основному із середовища дворянства. Селяни і робітники не

тільки не могли бути суддями, їх не припускали навіть у якості присяжних

засідателів. Зовнішньо прикритий демократичними принципами дворянсько-

буржуазний суд дореволюційної Росії був знаряддям гноблення і придушення

трудящих[16] .

6. ВИСНОВОК

Судова реформа мала прогресивне значення, тому що нова судова

система замінила собою вкрай роздрібнену систему судів (суди по станах, по

роду справ, із безліччю інстанцій, де справи велися на основі

інквізиційного процесу, при закритих дверях, слідчі функції здійснювала

поліція і т.п.). Проте значення судової реформи 1864 року применшувалося

поруч положень судових статутів: вилученням деяких категорій справ із

компетенції суду присяжних (у т.ч. про державні злочини), зберіганням

системи заохочень судів місцевими адміністраціями, що подавали їх до

чергових чинів і орденів і т.д.

З 70-х років у період реакції почався відступ від проголошених

принципів.

Судова реформа була піддана корінному перегляду раніше інших

реформ 60-х років. У 1866 році з веденням суду присяжних були вилучені

справи про пресу; законом 19 травня 1871 року були затверджені Правила про

порядок дії членів корпусу жандармів по дослідженню злочинів, що передали

дізнання по справах про державні злочини у ведення жандармерії. 7 червня

1872 року була прийнята нова редакція розділу про судочинство по державних

злочинах «Статуту карного судочинства», що закріпила створення Особливої

присутності Сенату, що управляє, (за участю станових представників) для

розгляду цієї категорії справ законом від 9 травня 1878 року «Про тимчасову

зміну підсудності і порядку виробництва справ по деяких злочинах». Було

різко скорочене коло справ, що розглядалися судом присяжних; законами від 9

серпня 1878 року і 8 квітня 1879 року розгляд справ про державні злочини й

особо небезпечних злочинах проти порядку управління було передано

військовим судам. Прийняте 14 серпня 1881 року «Положення про міри охорони

державного порядку і суспільного спокою» ще більш розширило компетенцію

військових судів і звузило коло процесуальних гарантій у загальних судових

установленнях. Завершенням судової «контрреформи» постала судово-

адміністративна реформа 1889 року[17] .

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Виленский Б. В. Подготовка судебной реформы 20 ноября 1864 года в

России. – Саратов, 1963.

2. Виленский Б. В. Судебная реформа и контрреформа в России. – Саратов,

1969.

3. Глазунов М. М., Митрофанов П. А., Фоменко И. П., По законам Российской

империи. – М., 1976.

4. Зайончковский П. А. Российское самодержавие в конце XIX столетия. – М.,

1970.

5. Исаев И. А. Политико-правовая утопия в России (конец XIX – начало ХХ

века). – М., Наука, 1991.

6. Исаев И. А. История государства и права России: Учебное пособие. – М.,

Юрист, 1996.

7. Кони А. Ф. Воспоминание о деле Веры Засулич. т.2. – М., 1966.

8. Куприн Н.Я. Из истории государственно-правовой мысли дореволюционной

России (XIX век). – М., Издательство МГУ, 1980.

9. Кульчицький В. Історія держави і права України. - К., 1996

10. Ленин В. И. Проект и объяснение программы социал-демократической

партии. // Полное собрание сочинений. т.2, с.99-101.

11. Ленин В. И. Случайные заметки. Бей, но не до смерти.// Полное собрание

сочинений. т.4, с.401-415.

12. Ленин В. И. Гонители земства и Аннибалы либерализма.// Полное собрание

сочинений. т.5, с.26-38.

13. Ленин В. И. По поводу юбилея.// Полное собрание сочинений. т.20,

с.161-170.

14. Ленин В. И. «Крестьянская реформа» и пролетарски-крестьянская

революция. //Полное собрание сочинений. т.20, с.171-180.

15. Ленин В. И. Памяти Герцена.// Полное собрание сочинений. т.21, с.255-

262.

16. Маркс. Вопрос об отмене крепостного права в России.// Маркс и Энгельс.

соч.2-е изд. т.12. с 605-608.

17. Российское законодательство Х-ХХ вв. В 9 т., т.8, Судебная реформа. –

М., Юридическая литература, 1991.

18. Ткач А. Історія кодефікаційного дореволюційного права України. - К.,

1968

19. Троцкий Н. А. Царские суды против революционной России. Политические

процессы 1871-1880 годов. – Саратов, 1976.

20. Юшков С. В. История государства и права СССР. ч.1. – М., 1961.

-----------------------

[1] Большая Советская Энциклопедия, т.25

[2] Коротких М. Г. Самодержавие и судебная реформа 1864 года в России.

1989.

[3] Кони А.Ф. Отцы и дети судебной реформы, с. III.

[4] Коротких М. Г. Самодержавие и судебная реформа 1864 года в России,

1989.

[5] Ленин В. И. Полн. собр. соч., т. 20, с. 165-166.

[6] Российское законодательство Х-ХХ вв. В 9 т., т.8. Судебная реформа. –

М.

[7] Сост. С. М. Казанцев. Суд присяжных в России: Громкие уголовные

процессы 1864-1917 гг., Л. 1991, с.с.5-7

[8] В. И. Ленин. Полное собрание сочинений, т.4, с.407-408.

[9] Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной

России. М.: Высшая школа, 1968, с.242-246

[10] В. И. Смолярчук. Анатолий Федорович Кони. М., 1981, с.46

[11] Джаншиев Г. А. Сборник статей, с.179.

[12] В. И. Ленин. Полное собрание сочинений. т.4, с.407.

[13] В. И. Смолярчук. Анатолий Федорович Кони. М., 1981, с.47-48

[14] В. И. Смолярчук. Анатолий Федорович Кони. М., 1981, с.47

[15] Сост. С. М. Казанцев. Суд присяжных в России: Громкие уголовные

процессы 1864-1917 гг., Л. 1991, с.13-14

[16] Большая Советская Энциклопедия, т.41

[17] Большая Советская Энциклопедия. т.25

Страницы: 1, 2