Спадкування за заповітом

Спадкування за заповітом

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

Вступ.

I. Історія спадкового права.

(1. Основні поняття римського спадкового права.

(2. Етапи розвитку римського спадкового права.

(3. Спадкування по заповіту в римському праві.

(4. Спадкування за заповітом в часи Київської Русі.

(5. Дореволюційне спадкове право Російської Імперії.

(6. Історія спадкування за заповітом в СРСР.

II. Поняття та форма заповіту. Порядок складання заповітів.

(1. Поняття заповіту.

(2. Письмові, нотаріально завірені заповіти.

(3. Заповіти, прирівняні до нотаріально завірених.

(4. Порядок складання заповітів.

III. Спадкування за заповітом в Україні.

(1. Поняття та значення спадкування та спадкового права.

(2. Основні поняття спадкового права.

(3. Права заповідача.

(4. Коло спадкоємців за заповітом.

(5. Право на обов(язкову частку в спадщині.

IV. Особливі заповідальні розпорядження.

(1. Підпризначення спадкоємця.

(2. Заповідальний відказ.

(3. Покладання.

(4. Виконання заповіту.

(5. Розпорядження вкладами.

V. Порядок реалізації спадкових прав.

(1. Прийняття спадщини.

(2. Відиова від спадщини.

(3. Перехід права на прийняття спадщини.

(4. Відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця.

(5. Видача нотаріальною конторою свідоцтва про право

спадкування.

VI. Актуальні проблеми вдосконалення правового регулювання спадкування за

заповітом.

ВСТУП

Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації

всіх систем суспільства в Україні є формування пра-вової держави, яка

покликана забезпечити виконання конституцій-ного принципу верховенства

права (стаття 8 чинної Конституції України), та забезпечувати

недоторканність та захист таких важли-вих соціальних цінностей як життя та

здоров’я людини, її недотор-канності і безпеки, чесиі та гідності.

Економічні перетворення в державі мають на меті утворення нової

системи господарювання, які тягнуть за собою значні потреби в реформації

правової системи держави. За даних умов значно зростає роль правового

регулювання товарно-грошових відносин та різноманітних відносин з

немайновими цінностями. Держава має прикласти максимальних зусиль для того

щоб правова база була приведена до відповідності з вимогами чинної ситуації

в економіці.

Інститут спадкового права в усіх правових системах, як ста-родавніх

так і сучасних, є одним із найважливіших. Його значимість обумовлюється

також тим, що об’єктом спадкування переважно є право власності. Що

залишається після смерті власника, кому має перейти майно, в якому порядку

та обсязі - всі ці проблеми спад-кового права з найдавніших часів і до

нашого часу залишаються в центрі уваги суспільства та держави,

законодавців та дослідників, кожної людини, оскільки в тій чи іншій мірі

торкається його інте-ресів.

В даній роботі буде зроблений аналіз історичного аспекту спадкувння

за заповітом, переглянутий досвід попередніх та теперішніх держав з даного

питання, розглянуті чинні законодавчі акти, що стосуються теми роботи та

будуть викладені побажання щодо бачення нового Цивільного кодексу з приводу

заповідаль-ного права взагалі та спадкування за заповітом з точки зору

теперішніх соціальних та економічних умов.

I. Історія спадкового права.

(1. Римське спадкове право як джерело сучасного спадкового права.

Цивільне право як наука було започатковано ще в часи Римської Імперії.

До того ж часу і відноситься виникнення спадко-вого права як галузі права.

У системі римського права інститут спадкового права був нібито незалежним,

він не зв’язаний з іншими галузями майнових прав. Він не входить в систему

речових прав, не є яким-небудь типом зобов’язального права але дуже тісно

зв’яза-ний з цими галузями. Римськими юристами були розроблені основ-ні

поняття спадкового права, механізми спадкування за заповітом і за законом.

Ще в римському праві були розроблені основні поняття спадкового права та

саме визначення спадкового права. Так в римському праві спадковим правом

називали сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна

вмершого до інших осіб. Був розроблений принцип « nemo pro parte testatus,

pro parte intestatus decedere potest », що означало що не може бути

спадкуван-ня в одній частині майна за заповітом, а в іншій - за законом.

(2. Етапи розвитку римського спадкового права.

Римське спадкове право пройшло довгий шлях розвитку, в процесі якого

надбало ряд рис, відповідних до характеру римської власності та сім’ї.

Розвиток свободи заповідальних розпоряджень був обумовлений посиленням

приватної власності по мірі звільнення її від пережитків сімейної.

В багатовіковій історії римського спадкового права можна відмітити

чотири етапи :

а) спадкування за давнім цивільним правом;

б) спадкування за преторським едиктом;

в) спадкування за імпера-торським законодавством;

г) спадкування за правом Юстиніана.

Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламен-тувалося

Законами XII таблиць, які вже передбачали спадкування за заповітом та

спадкування за законом. Основним типом спадкування все таки було

спадкування за законом. Але вже закони XII таблиць признають спадкування за

заповітом переважною формою спадку-вання.

Спадкування за преторським едитом (bonorum possessio). Було значно

ослаблено формалізм при складанні заповітів. Було введено таке поняття як

спадкоємці за законом першої та другої черги.

Спадкування за імператорським законодавством. В цей період спадкування

далеко відійшло від старого цивільного спадкування. В цей період відбувся

значний розвиток спадкового права, але воно ще не стало чіткою, закінченою

системою. До часу правління Юстиніана римське спадкове право, особливо

спадкування за законом, було доволі складним та заплутаним інститутом. У

такому вигляді воно й було представлене в кодифікації Юстиніана через те,

що він не був на той час готовим реформувати спадкове право.

Спадкування за правом Юстиніана. У 542 році новели 115, 118, 127

приводять спадкове право до чіткої системи, тим самим завершивши

становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в

якому були враховані нові соціально-еконо-мічні умови римського

суспільства. Так всіх родичів померлого Юстиніан розділив на п’ять класів

(черг). Було встановлено черго-вість наслідування за класами.

§3 Спадкування за заповітом в римському спадковому праві.

Без сумніву, спадкування за законом з’явилося раніше, однак у

класичному праві спадкування за заповітом настільки усталилось, що було

переважною формою спадкування. Якраз до цього часу за-твердилася повна

свобода заповіту.

Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на

випадок смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником

сімейного майна був домовладика, і лише він міг їм роз-поряджатися на

випадок смерті. Звідси заповіт - це одностороннє во-левиявлення , в силу

якого можуть виникнути права та обов’язки для інших осіб - спадкоємців. Це

одностороння угода, що може реалі-зуватися лише при умові, що особи,

зазначені в заповіті в якості спадкоємців, виразять свою волю щодо

прийняття спадщини.

Вираження згоди спадкоємцем після смерті заповідача є самостій-ним,

незалежним від заповіту волевиявленням, що й відрізняє ці відносини від

договорних.

У римському праві заповіт мав відповідати певним умовам усталених

законом. Заповіт, що не відповідав вказаним умовам признавалося

недійсним.Заповіт мав бути укладений фізичною особою, яка мала активну

заповідальну можливість. Активна заповідальна можливість передбачала

пердусім наявність у заповідача в момент укладення заповіту загальної право-

та дієздатності в області майнових правовідносин. У праві Юстиніана

заповідальної правоздатності не мали раби, перегрини ( але вони могли

заповідати за правом перегринів ), віровідступники та деякі єретики,

душевнохворі, неповнолітні, глухонімі від народження та такі, що не могли

виразити свою волю загальнозрозумілим чином. Особливе правило було

встановлене щодо жінок - до II cт. вони взагалі не мали права заповідати,

навіть якщо були особами «свого права». Лише з II ст. Їм надається право

заповідати, але лише зі згоди опікуна. Повну свободу заповіту жінки

отримали лише після скасування піклування над ними.

Кожному періоду в історії Риму відповідала своя форма запо-віту. В

давньому цивільному праві були одні форми, в республікан-ський - інші, в

імператорський - ще інші. У імператорський період, і в праві Юстиніана

розрізнялися дві основні форми заповіту: приват-ні та публічні. Приватними

називали заповіти укладені без участі органів державної влади, а публічними

- ті, у складанні яких тією чи іншою мірою брали участь органи державної

влади. В свою чергу приватні заповіти поділялися на письмові і усні, тобто

поділялися за формою волевиявлення. При складанні заповіту вимагалася

присут-ність семи, а інколи і восьми свідків, що, без сумніву, мало

надавати заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути лише вільні

та дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акту був безперервним

з самого початку і до повного завершення.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошу-вав свідкам

про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав до

підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної

форми заповіту заповідач повинен був висловлювати свою волю вільно, чітко і

зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач називав одного або всіх

спадкоємців то заповіт вважався укладеним. З часом усна форма витіснюється

письмовою.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми

заповітів. Їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити

свою волю в суді і вона вносилася в протокол, який зберігався в архіві

суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену

письмово, імператорові, який після смерті заповідача і оголошував її. Вже в

римському праві був розроблений принцип. За яким заповіт міг складати лише

заповідач особисто, а не його представником.

Важливим принципом римського спадкового права був принцип свободи

заповіту. Заповідач мав право призначати спадкоємцем на свій, нічим не

обмежений розсуд. Така свобода заповіту була відома вже з часів законів XII

таблиць. Але суворість моральних правил, повага до сім(ї, гласність

вчинення заповіту утримували спадкодавців від можливості скористатися

правом свободи заповіту попри сімейних інтересів. Як правило, спадкоємці

були членами сім(ї заповідача. Та з часом заповіти почали призна- чати

своїми наступниками зовсім сторонніх осіб. Так поступово виникає потреба в

обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводи-лося до того, що заповідач,

оголошуючи на народних зборах заповіт повинен був поіменно перелічити всіх

безпосередньо під-владних - heredes sui. Він міг позбавити єх спадщини але

розрахунок був на те, що він публічно не наважиться позбавити спадщини усіх

підвладних (передусім дітей). Але час довів неслушність таких формальних

обмежень і практикою центумвіральних судів така практика була вироблена.

Обділені спадкоємці мали право подати позов про порушення заповідачем

моральних обов(язків. Було визначене коло осіб, які мали право на

обов(язкову частку в спад- щині, незалежно від змісту заповіту. Сюди

ввійшли всі безпосеред-ньо підвладні і еманциповані діти, а в класичний

період - всі низхідні і висхідні родичі безумовно, а повнорідні і

єдинокровні брати і сестри - за умови, що спадкодавцем були призначені недо-

стойні особи.

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений

або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем : він міг

скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Спори про спадщину в

Римі розглядали центумвіральні суди.

(4. Спадкування за заповітом в Київській Русі.

У дохристиянському періоді заповідальні відносини Київської Русі

регулювалися виключно звичаєвим правом. За цим правом спадщину міг прийняти

лише молодший син, чоловіки після дружин не спадкували. Після хрещення Русі

стався великий злам в цивільному праві Київської Русі. Були запозичені

багато норм Візантійського (тобто східно-римського ) права, зокрема і ті

поло-ження, що стосувалися заповідального права. Так було введено заповіт у

двох формах - усній та письмовій. Письмовий заповіт називали рукописання

або ряд. Спадкувати за заповітом могли лише ті особи, що мали право на

спадкування за законом.

(5. Дореволюційне спадкове право Російської Імперії.

Законодавство дореволюційної Росії не допускало усної форми заповіту.

Існувало два різновиди заповітів: заповіти загальної форми та особливі

форми заповіту. Заповіти загальної форми поділялися на заповіти нотаріальні

та домашні. Нотаріальний заповіт укладався нотаріусом за присутності трьох

свідків, а якщо один із свідків був священником - то за присутності двох

свідків. Свідками могли бути лише особи не причетні до спадщини і не

душеприкажчики. Після складання заповіту він залишався у нотаріуса.

Домашній заповіт складався в домашніх умовах без участі нотаріуса за

наявності свід-ків, яких було стільки ж, як і при складанні нотаріальних

заповітів. До особливих форм заповіту належали військово-похідні заповіти,

морські заповіти (що складалися капітаном, командиром військового корабля

), госпітальні заповіти, закордонні заповіти ( що складалися в закордонних

місіях чи посольствах, консульствах ), селянські заповіти ( на майно сумою

не ьільше ста карбованців, складалися у волосному управлінні і вносилися в

спеціальну книгу), вдовині заповіти ( заповіти одиноких вдів на користь

монастирів та інших благодійних організацій ).

(6. Історія спадкування за заповітом в СРСР.

14 Квітня 1918 року було прийнято новий порядок спадкуван-ня.

Успадковування майна було можливим лише на суму, що не перевищувала 10 000

карбованців. Як за законом, так і за заповітом спадкувати могли лише

найближчі родичі спадкодавця, тобто батько, мати, діти, брати, сестри,

дружина або чоловік. Усиновлені діти не мали права успадковувати після

усиновителів. В 1921 році було прийнято цивільний кодекс УРСР. За цим

кодексом спадкувати могли як за заповітом так і за законом, при чому за

заповітом могли спадкувати лише ті особи, що мали право на спадкування по

заповіту. В 1928 році було прийнято ряд доповнень, зокрема про обов’язкову

долю, заохочувалась передача майна в спадщину партійним, профспілковим та

іншим громадянським організаціям.

II. Поняття та види заповітів

(1. Поняття заповіту.

Кожний дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного

йому майна на випадок смерті.Таке розпорядження зроблене у встановленій

законом формі називається заповітом. Отже виходячи з вищесказаного можна

визначити, що:

заповіт- це угода яка виражає волю однієї особи і здійснюється нею

особисто щодо подальшої долі свого майна після своєї смерті або ж це

особисте розпорядження громадянина на випадок смерті з зазначенням кола

спадкоємців яке має бути виражене в письмовій нотаріальній формі. За своєю

юридичною природою заповіт є односторонньою угодою. У цій угоді знаходить

відображення воле-виявлення лише однієї особи - заповідача. Внаслідок

такого одно-стороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних

осіб, які були згадані у заповіті, як правило, виникає право на одержання

спадщини. На дійсність заповіту не впливає той факт, що що спад-коємець за

заповітом не лише не висловлював під час складання заповіту згоди на

прийняття спадщини, а навіть й не знав про те, що на його користь складено

заповіт.

Звичайно угоди можуть укладатися через представника, але це не

стосується до такого типу угоди, як заповіт. Заповіт у всіх випадках має

укладатися лише особисто заповідачем, при цьому заповідач має бути

дієздатною особою обов’язково.

Особистий характер заповіту виключає можливість укладення одного

заповіту двома особами навіть в тому випадку, коли запові-далося спільне

майно.

Закон каже, що кожний громадянин може залишити за запо-вітом усе своє

майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої

обстановки і вжитку) одній або кільком осо-бам як тим, що входять, так і

тим, що не входять до кола спадкоєм-ців за законом, а також державі або

окремим державним, коопера-тивним та іншим громадським організаціям.

Заповідач може у за-повіті позбавити права спадкоємства одного,

кількох або всіх спадкоємців за законом.

Існують лише дві юридично дієві форми заповітів: нотаріаль-но

завірений заповіт і заповіт, що прирівняний до нотаріально завіреного.

(2. Письмові, нотаріально завірені заповіти.

Стаття 541 чинного Цивільного кодексу України зазначає, що заповіт має

бути складений в письмовій формі з зазначенням місця та часу його

складання, власноручно підписаний заповідачем та нотаріально завіреним.

Недотрмання цих вимог тягне за собою недійсність заповіту.

(3. Заповіти, прирівняні до нотаріально завірених.

Чинним законодавством передбачено і таку форму заповітів як заповіти

прирівняні до нотаріально завірених, які мають таку ж саму силу, що і

нотаріально завірені заповіти. В цю групу потрапляють такі заповіти як

заповіти громадян, що перебувают в розвідувальних, артанктичних та інших

подібних їм експедиціях, що завірені начальниками цих експедицій; заповіти

громадян, які знаходяться на лікуванні в лікарнях та інших стаціонарних

лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживаючих в будинках

престарілих та інвалідів, завірені головними лікарями, їх замісниками по

медичній частині або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів,

санаторіїв, а також директорами та головними лікарями зазначених будинків

престарілих та інвалідів; заповіти громадян, що знаходяться у плаванні на

морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором

України, завірені капітаном цих суден; заповіти військовослужбовців та

інших осіб, що знаходяться на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших

військово-лікувальних закладах, завірені начальниками , їх замісниками по

медичній частині, старшими та черговими лікарями цих госпіталей, санаторіїв

та інших військово-лікувальних закладів; заповіти військовослуж-

бовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ

і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних

контор, приватних нотаріусів, посадових осіб та органів, що вчиняють

нотаріальні дії, також заповіти робітників і службовців, членів їх сімей

і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (

начальниками ) цих частин, з'єднань, установ і закладів; заповіти осіб, які

Страницы: 1, 2