Право власностi та право повного господарського ведення: спiльне та вiдзнаки

без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм

на території України майна на рівні з громадянами України, якщо інше не

передбачене законодавством. Об’єктами права приватної власності є жилі

будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, продуктивна та

робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція,

грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і

виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна не обмежується,

крім випадків передбачених законом (не може бути у власності зброя,

боєприпасі, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні

засоби та інше). Майно може належити громадянам на праві спільної

власності(сумісної чи часткової). Майно придбане у наслідок спільної праці

членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено

письмовою угодою між ними. Майно, придбане у наслідок спільної праці

громадян, що об’єдналися для спільної діяльності є їх спільною частковою

власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір

частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Важливим

аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право

використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої

діяльності.

Таким чином, держава законодавчо встановлює форми власності: державна,

колективна та приватна. Кожної з цих форм власності притаманні тільки їй

характерні риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти), що викладені у главі

1. В основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, так

як суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі

Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, комунальної

адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних,

сільських, селищних, міських Рад Народних Депутатів. У державній власності

знаходиться більш широке коло об'єктів, ніж у колективній та приватній

власності. Суб'єктами колективної власності є окремі організаційно-

оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські

товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об'єднання

та ін., які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності коло

об'єктів визначене законодавчо. Існують ряд об'єктів, що не можуть бути у

приватній та колективній власності. Суб'єктами права приватної власності в

Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми

власності мають свої переваги та недоліки.

ГЛАВА 2 ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

Поняття речових прав на відміну від зобов'язальних може бути вживане у

широкому та вузькому змісті. У широкому змісті це право на майно, що

належить власнику, а також похідні від них права на це ж майно інших осіб –

неспіввласників. Усі види речового права є абсолютними за своїм характером

і передбачені безпосередньо законодавством. Речові права у широкому змісті

протиставляються зобов'язальному, що випливають з договору (оренди,

перевезення, зберігання та ін.), квазідоговорів та деліктів. На відміну від

речових прав, що забезпечують закріплення майнових відносин у статиці, як

вихідного положення для економічного обороту, зобов'язальні права на майно

виникають і реалізуються у самому громадянському обороті як у динамічному

процесі переходу майна і пов'язаних з ним прав від одного суб'єкта до

іншого.

У вузькому змісті речові права розуміються як вторинні похідні від

права власності і абсолютні за характером права на майно власника, що

належать іншим особам[5].

2.1 Право орендаря як речове господарське право.

Для ведення господарської діяльності майно може передаватися власником

підприємцю За договором оренди, у силу якого наймодавець зобов'язується

надати наймачу майно у тимчасове користування за плату. Правовідносини, що

виникають при цьому, є обов'язковими і підкоряються нормам зобов'язального

права. Однак у відносинах з усіма третіми особами вони є речовими і

захищаються як речові права.

У відповідності зі ст. 257 ДК України договір між громадянами на строк

більш одного року повинен бути укладений у письмовій формі. Договір найму

майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен

бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених

особливими умовами. Інтереси орендаря, що вдається до використання майна,

яке наймається, складаються з того, щоб не обтяжуючи себе всякий раз

придбанням майна у власність, отримати можливість ефективно використовувати

тимчасово наймані виробничі фонди. Ці інтереси можуть полягати також у

тому, щоб у ході оренди викупити майно у власність. Такі, зокрема, мотиви

оренди підприємств, трудовими колективами. З одного боку, тут розуміється

виробничий комплекс, що вже "на ходу". З іншого боку, оренда такого

комплексу повинна бути ефективної бо орендарем виступає колектив, що працює

тут, знає виробництво, його достоїнства і недоліки, економічні зацікавлений

у хорошій роботі підприємства. При переході права власності на здане у

найом майно від наймодавця до іншої особи, договір найму зберігає силу для

нового власника. Договір найму зберігає силу і при переході майна від

однієї державної організації (наймодавця) до іншої. 6

Право володіння та користування майном у орендаря встановлюється як

невід'ємна частина повноважень орендаря: продукція, плоди та інші доходи,

отримані орендарем у результаті використання майна, що орендувалося у

відповідності з договором, є його власністю. Обсяг розпорядчих можливостей

орендаря, визначається виключно договором з орендодавцем. Орендар має право

за згодою орендодавця здавати майно у суборенду. Якщо йдеться про оренду

майна, що належить орендодавцю на праві приватної власності, у договорі

оренди може міститися умова про викуп майна, за умови внесення обумовленою

договором викупної ціни.

Якщо йдеться про державне та муніціпальне майно викуп може

здійснюватися тільки на основі законів про приватизацію.

Відмінність орендного речового права складається з відносно вузьких

розпорядчих можливостей орендаря. Воно відрізняється від права повного

господарського ведення також тим, що обсяг повноважень останнього

встановлений законом. Також слідує відзначити, що ці права на відміну від

оренди, надається не за плату. Це не виключає передачі власнику певної

частини доходів, але це не плата за майно, а умова його надання.

На усіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових

результатів господарчої діяльності є прибуток (доход). Порядок використання

прибутку визначає власник підприємства або уповноважений їм орган згідно

Статуту підприємства та діючому законодавству[6].

У контрагентів існує ряд прав, притаманних тільки договору оренди до

яких відносяться:

– обов'язок наймодавця передати майно у відповідності з договором і

право вимагати встановленої плати;

– право наймача вимагати передачі майна у відповідності з договором,

обов'язок вносити обумовлену плату і повернути майно у належному стані, з

врахуванням нормального зносу (або у стані обумовленим договором);

– встановлення права власності наймача на продукцію, плоди та інші

доходи, отримані орендарем у результаті використання майна, що

орендувалося, якщо інше не встановлене договором;

– обов'язок наймодавця щодо капітального ремонту переданого об'єкту, і

наймача– щодо поточного ремонту, якщо інше не встановлене договором;

– визначення прав сторін на поліпшення майна у випадку їх

відокремлюваності: у наймача, якщо інше не встановлене договором, а у

наймодавця на відокремлюючі поліпшення, зроблені без його згоди, і за

плату, коли вони зроблені за його згодою, якщо інше не передбачене

договором;

– встановлення права наймача на відновлення договору на невизначений

термін за відсутностюзаперечень наймодавця і продовження користування

майном після закінчення строку договору;

У договорі оренди особливим образом регулюється право орендаря на

зроблені поліпшення, розподілені обов'язкі щодо ремонту майна між

учасниками договору, У той час як передача майна у повне господарське

ведення означає для суб'єктів цього права несення усіх обов'язків по усім

видам ремонту отриманого від власника майна.

Підприємства самостійно здійснюють матеріально технічне забезпечення

власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод

або через товарні біржі та інші посередницькі організації України та інших

держав. Орендний договір носить терміновий характер, а право повного

господарського ведення такого характеру не має.

2.2 Право внутрішньогосподарського ведення майном.

Право внутрішньогосподарського ведення майна представляє собою також

похідне від права власності, а можливо і від права повного господарського

ведення, право внутрішньогосподарського підрозділу щодо володіння,

користування та розпорядження, закріпленим за ним майном підприємства. Воно

здійснюється у відповідності з внутрішньогосподарським договором,

завданнями підприємства, метою діяльності, означеними у положенні про даний

підрозділ, правилами ведення госпрозрахунку на підприємстві.

Особливостями цього права є те, що його межі визначені для реалізації

внутрішньогосподарського розрахунку самим підприємством. Це право

реалізується уподавляючій більшості у внутрішньогосподарських відносинах і

не входить у сферу товарного обороту. Лише у тих випадках, коли за умовами

діяльності відокремленому підрозділу підприємства відкривається рахунок у

банку, воно може реалізувати майно шляхом виступу у товарно-грошовому

обороті.

Наприклад, товарний цех може у відповідності з умовами

внутрішньогосподарського розрахунку виробляти та реалізовувати самостійно

створювану тару. Транспортний цех підприємства може позичатися у

встановлених межах транспортним обслуговуванням клієнтури від свого імені.

Підставою виникнення права внутрішньогосподарського ведення може бути

акт наділення підрозділу відповідним правом або внутрішньогосподарський

договір. Основними повноваженнями у триаді внутрішньогосподарського ведення

є правочинность володіння та користування. Розпорядчі можливості, що

надаються підрозділами практично виключають можливість відчуження майна

іншим підрозділам або взагалі за межі підприємства, хоч це допустимо.

Наприклад, надання права реалізації не потрібних підприємству предметів

обладнання, інвентаря, інших речей. Звичайно розпорядчі повноваження

пов'язані з передачею верстатів, обладнання у ремонт, з переміщенням їх у

сферу діяльності інших підрозділів. Параметри розпорядження повинні бути

обумовлені у відповідному акті підприємства і остаточно закріплені за

підрозділом.

2.3 Порівняльна характеристика права власності та права повного

господарського ведення.

Серед речових прав законодавець особливо виділяє права повного

господарського ведення, оперативного управління.[7] Правом повного

господарського ведення власник (або уповноважені їм органи) наділяють

підприємства, здійснюючі професійне господарювання як підприємницьку

діяльність у цілях вилучення прибутку. Тут застосовують правила про

власність, якщо інше не передбачене законодавчими актами або договором

підприємства власника. У цьому випадку речове право підприємств через

повноваження володіння, користування і розпорядження реалізуються з

найбільшою повнотою, порівняної з обсягом повноважень самого власника.

Більш того, користуючись своїм абсолютним правом повного господарського

ведення, підприємство має можливість його захисту від усіх осіб, включаючи

власника. У той ж час, будучи вторинним, похідним, це право вже спочатку

обмежене законом бо тільки власнику і уповноваженим їм органам належать

права створення, реорганізації, ліквідації підприємства, визначення

мети[цілей] його діяльності, здійснення контролю за ефективністю

використання і схоронності довіреного майна.

По відношенню до даної вихідної конструкції право повного

господарського ведення держава або інший власник може встановити подальші

обмеження його обсягу та змісту. Ці обмеження можуть бути

загальнонормативними, спеціально нормативними або індивідуальними.

ЗАГАЛЬНОНОРМАТИВНИМИ – є обмеження встановлені діючим законодавством

при реалізації права повного господарського ведення будь-якими

підприємствами стосовними до усіх або деяких форм власності. Частина цих

обмежень розповсюджується і на підприємства, що є власниками свого майна.

Обмеження, нормативно встановлені для державних або муніціпальних

підприємств, полягають здебільшого у введенні особливого порядку

розпорядження майном, що припускає необхідність одержання дозволу,

погодження з комітетами щодо управління майном або ж необхідність

здійснення розпорядчих дій безпосередньо комітетами. Назвемо деякі найбільш

важливі обмеження:

Ліквідація та реорганізація підприємства виробляються за рішенням

власника або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, при

участі трудового колективу.[8]

Підприємство-боржник подає у арбітражний суд заяву про свою

неспроможність (банкрутство) тільки за згодою власника або уповноваженого

їм органу. Продаж матеріальних та не матеріальних активів діючих державних

і муніціпальних підприємств здійснюються у відповідності з законодавством

про приватизацію.

При здачі в оренду нерухомого майна державних та муніціпальних

підприємств, структурних одиниць цих підприємств, їхніх підприємств, їхніх

філій, відділень та інших відокремлених підрозділів повноваження

орендодавця здійснюють виключно відповідні комітети з управління майном.

Здача в оренду рухомого майна цих підприємств на строк більш 1 року

здійснюється підприємствами за погодженням з відповідними комітетами.

СПЕЦІАЛЬНО-НОРМАТИВНІ обмеження встановлюються звичайно на

підзаконному рівні і застосовуються до певних галузей або здійснюючих певні

види діяльності. Подібні обмеження можуть перебувати у закріпленні за

підприємствами майна на праві ПОВНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО ВЕДЕННЯ (не повного –

отже, обмеженого) або навіть на праві ОПЕРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ. Останнє

характеризує загальний вихідний режим майна не за підприємствами, а за

державними та іншими установами, що фінансуються за рахунок коштів

власника. Межі здійснення права оперативного управління встановлюються

законом у відповідності з метою діяльності установи, завданнями власника і

призначенням майна. Вони є значно більш жорсткими, ніж межі здійснення

права повного господарського ведення (у всякому випадку, у порівнянні з

заставленою у законі теоретичною моделлю цього права).

ІНДИВІДУАЛЬНІ обмеження встановлюються власником або уповноваженим їм

органом по відношенню до того або іншого конкретного підприємства виходячи

з специфіки умов господарювання у кожному окремому випадку.

Як можливий правовий засоб застосування індивідуального обмеження ЗУ «

Про власність» називає лише договір підприємства з власником.

Виходячи зі сказаного, імперативна вказівка про те, що за державними

та муніціпальними підприємствами майно закріплюється на праві повного

господарського ведення, слідує сприймати лише як базову теоретичну правову

конструкцію, що може бути модифікована (обмежена за обсягом і змістом

суб'єктивного права) нормативним шляхом або договором. Крім того, у силу

ст. 5 «Про власність» власник не зобов'язаний, а лише може закріпити майно,

що йому належить за створеним їм підприємством на праві повного

господарського ведення. Ця досить вагома розбіжність у підставах виникнення

даного права (пряма вказівка закону або ж розсуд власника, втілене у

договорі) не можна пояснити лише дефектами юридичної техніки. Мабуть,

подібні коливання законодавця відображають суттєві моменти і, зокрема,

відтворюють об'єктивну тенденцію до наділення суб'єктів господарювання

найбільш широким за обсягом та змістом речовим правом. Однак це не виключає

можливості прояву волі власника у обмеженні цього права або навіть його

заміні іншим, завідомо більш вузьким правом оперативного управління.

Таким чином, в даній курсовій роботі розглянуті такі форми реалізації

права власності як оренда, право повного господарського ведення та право

внутрішньогосподарського ведення. Виходячи з задач курсової роботи

необхідно провести порівняльний аналіз права власності та права повного

господарського ведення. Щодо суті дані права є ідентичними, так як обидва

права володіють тріадой повноважень: володіння, користування та

розпорядження. Є абсолютними правами у частині можливості захисту, так як і

власник і підприємство володіти майном на правах повного господарського

ведення мають можливість захисту від усіх осіб, а останні навіть від

власника. Істотні відмінності цих двох прав перебують у тому, що суб'єктом

права власності можуть бути і фізичні і юридичні особи, а права повного

господарського ведення, тільки юридичні особи; засоби придбання права

власності можуть бути як первинними, так і похідними, а засоби придбання

права повного господарського ведення тільки похідними; власник має право на

створення, ліквідацію, реорганізацію підприємства, визначення цілей його

діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронності

довіреного майна, юридична особа, яка володіє майном на праві повного

господарського ведення, таких прав не має.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Абсолютним правом, яким не кореспондують ні з одним конкретним

суб'єктом, є право власності. Право власності дає його суб'єкту можливість

володіння, користування та розпорядження майном у відповідності із законом.

Це право використовується для здійснення господарювання на базі власного

майна державою, областями, містами, а також приватними власниками. У

невеликому обсязі реалізує своє право власності для здійснення

господарської діяльності та суспільної організації у цілях реалізації

статутних задач, але найчастіше як споживачи продукції (робіт та послуг).

Держава (або регіон) як власник реалізує своє право у господарюванні,

коли приймає вирішальні та розпорядчі (дозвільні) акти у відношенні

об'єктів власності про направлення їх на господарські цілі.

Такі рішення, як планові акти про будівництво важливих народно-

господарських об'єктів, про створення нових об'єднань або виробничо-

господарських комплексів із їхніми органами, що очолюють, про передачу

підприємств, об'єднань, їхньої приватизації – це все дії щодо реалізації

права власності. Оскільки акти мають виробничо-господарські цілі та

породжують підприємницькі стосунки, вони відносяться до господарського

регулювання. Беруть участь у господарських відносинах на базі власного

майна приватні власники – фізичні та юридичні особи.

Держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна

та приватна. Кожної з цих форм власності притаманні тільки їй характерні

риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти), що викладені у главі 1. В

основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, так як

суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі