Курсовая работа: Соціальна інфраструктура України

Курсовая работа: Соціальна інфраструктура України

ЗМІСТ

Вступ

1.  Передумови розвитку та розміщення соціальної інфраструктури України в системі РПС

2.  Характеристика елементів соціальної інфраструктури України

3.  Основні етапи формування і оцінка сучасного рівня соціальної інфраструктури України

4.  Динаміка соціальної інфраструктури України у системі РПС

5.  Регіональні особливості та територіальні відмінності соціальної інфраструктури України

6.  Пріоритетні завдання та механізми соціальної інфраструктури України на майбутні роки

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Розвиток продуктивних сил характеризується відповідними соціальними-економічними показниками:

- величина валового суспільного продукту;

- національний доход;

- частка національного доходу для споживання та нагромадження;

Рівень розвитку продуктивних сил визначається виробничим потенціалом, розвитком соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура охоплює галузі забезпечення нормальних умов життєдіяльності людей.

Соціальна інфраструктура є похідною величиною від розвитку виробництва, розміщення галузей народного господарства. Темпи урбанізації залежить від соціальної інфраструктури.

Роздрібна торгівля, як елемент соціальної інфраструктури забезпечує людей товарами народного споживання.

Громадське харчування забезпечує людей товарами народного споживання та продукцією харчування. Важливим показником соціальної інфраструктури є забезпеченість населення житлом.

Охорона здоров’я відіграє важливу соціальну роль з забезпеченням лікування та профілактиками захворювань. Закладами культури Україна забезпечена відносно добре.

Інтелектуальний потенціал – це кількість підготовлених кадрів з вищою освітою, які працюють у народному господарстві. Інтелектуальний потенціал визначається навчальними закладами, які готують кадрів вищої кваліфікації. Велике значення має санаторно-курортний комплекс.

Отже, до соціальної інфраструктури належать об'єкти культурно-побутового обслуговування, охорони здоров'я, культури, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв'язок та ін. З радянських часів значна частка об'єктів інфраструктури належала виробничим підприємствам. Нині багато із них не в змозі фінансувати власні об'єкти інфраструктури і продають їх.

Викладене пояснює, на наш погляд, актуальність обраної теми курсової роботи «Соціальна інфраструктура України у системі РПС», її структуру, зміст, а також вибір теоретичного, нормативно-правового та практичного матеріалу, який використовувався при написанні курсової роботи.

Об’єкт дослідження – України.

Предмет - соціальна інфраструктура.

Науково-теоретичною базою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних вчених у досліджуваній галузі.

1. Передумови розвитку та розміщення соціальної інфраструктури України в системі РПС

Україна — значить «земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни, розташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Середземноморського світу, з обох боків колись важливого кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом. Іншою суттєвою рисою географії краю є відсутність природних бар'єрів.

За винятком Карпатських гір на заході й невеликого Кримського кряжу на півдні 95% території України — це рівнина, котра поступово спадає з покритих лісом Галицького, Волинського та Подільського плато до горбистих місцин по обидва боки Дніпра й переходить в неосяжний відкритий Причорноморський степ. Неозорі рівнини настільки переважають в українському краєвиді, що один географ писав на початку нашого століття: «Дев'ять десятих українців звичайно ніколи не бачили гір і навіть не знають, які вони на вигляд». Тут на розлогих степах — знамениті, надзвичайно родючі українські чорноземи, які займають мало не дві третини території краю. Проте на півночі та північному сході чорноземів немає — тут переважають менш родючі грунти й ліси (на останні припадає лише одна сьома всієї площі). Україна багата на корисні копалини, зокрема вугілля та залізну руду, що залягають на південному сході. Природа тут узагалі благодатна. Можна навіть сказати, що за природними ресурсами це найбагатша країна Європи [13, c.25-26].

Передумови розвитку – це сукупність природних та суспільних ресурсів і можливостей, здатних спричинити соціальний прогрес. Можливість і необхідність розвитку – не одне й те ж. Тут слід розрізняти необхідні та достатні передумови. Необхідні передумови створюють можливість розвитку, але не обов’язково – його незворотність. Остання потребує додаткових чинників, у т.ч. і суб’єктивного вибору суспільством власної історичної перспективи, а, отже, можливих напрямів подальшого руху. Достатні передумови – це вагоміший чинник. Вони зумовлюють високу ймовірність саме зазначеного вибору, чіткіше окреслюють історичну перспективу, вимогливіші до людських дій саме в даному напрямі, визначаючи ціннісні орієнтації та історичний вибір. Достатні передумови – це сукупність засобів розвитку. Тому вони більш дієві, мобільні і визначальні. Необхідними, але не достатніми передумовами розвитку є географічне середовище, населення і виробництво. Розглянемо їх докладніше [13, c.27-28].

Було б недоречним заперечувати будь-який вплив на суспільне буття природних чинників взагалі, географічного середовища зокрема. Клімат, грунт, характер земної тверді, наявність чи відсутність корисних копалин, енергетичних і водних ресурсів, звичайно, позначається на характері суспільних процесів. Однак немає підстав вважати їх визначальними чинниками історії. Багато залежить від конкретно-історичних обставин.

Отже, географічне середовище можна розглядати як один із чинників формування суспільства та його розвитку поряд із демографічними і виробничими. Залежність між ними така: чим сприятливіші географічні умови, тим шведше зростає кількість і густота населення.

Конкретні форми впливу географічного середовища на соціальні процеси різні. Передусім це позначається на характері розселення людей. Так, люди завжди розселялися біля води, адже водні артерії є важливими шляхами сполучення, комунікації впливають на інтенсивність суспільних процесів. Водоймища традиційно використовуються для захисту, ізоляції чи самоізоляції. Спостерігається цікава залежність між кліматом і типом будівель, зокрема формою даху. Часом природні чинники стають головним елементом регіональної або навіть континентальної культури.

Визнаючи певний вплив географічного середовища на соціальні процеси, слід підкреслити, що суспільство – це, передусім, “самотворча” система. Саме в цьому відношенні воно є об’єктом соціологічного дослідження. Тому однією із вимог соціологічної методології існує необхідність пояснювати соціальне лише через соціальне. Географічні чинники тепер необхідно враховувати: визначити той природний простір і час, де розгортаються суспільні процеси, зважаючи, що суспільство не виникає “із нічого”. Для його появи були, а для його розвитку існують і діють такі природні передумови, як зовнішня природа, географічне середовище і природа самої людини. Соціологія, визнавши принцип багаточинникового аналізу, має уникати абсолютизації будь-якого чинника, в тому числі географічного, демографічного, технологічного, економічного чи навіть суто соціального [13, c.28-29].

Під демографічними факторами розуміють кількість, густоту і внутрішню структурованість населення певної території, що впливає на перебіг і розвиток суспільних процесів. Звичайно, народонаселення значною мірою є наслідком соціальних явищ, таких як тип сім’ї, цінність і престиж репродуктивної діяльності, норми і традиції, економічне становище і політичне регулювання народжуваності. У той же час воно є передумовою соціальної еволюції. Тут особливо важливі обсяг і густота населення.

Кількість і густота населення взагалі є дуже значущими величинами. Тому наука завжди прагнула враховувати їх дію. Так, активізація біологічного життя шляхом простої чисельної концентрації заслуговує на увагу вже сама по собі. Її значення неймовірно зростає і для дослідження людського суспільства, де життя індивіда завжди протікало у певних спільнотах, а ізоляція вважається покаранням.

Взаємозумовленість густоти населення і загального соціокультурного розвитку має конкретні прояви: чим рідше розселення людей, тим вірогідніша колективна власність, зокрема на землю. Однак це лише загальна схема, характерна переважно для Європи (зі Сходу на Захід). Досвід Китаю показує, що зростання кількості населення (до соціалістичної революції) призводило до подрібнення земельних ділянок. Все це свідчить на користь того, що соціоприродні чинники не є визначальними для суспільних процесів.

Отже, аналізуючи проблему соціального розвитку в його зв’язку з економічною діяльністю людей, слід відмовитися від ряду досить поширених серед суспільствознавців стереотипів і забобонів. Виробництво не є рушійною силою історичного процесу. Розв’язання суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами не є двигуном розвитку навіть самого виробництва. Воно відчуває на собі вплив значно більшого кола чинників, у т. ч. політичних, культурно-ідеологічних, побутово-психологічних. Обираючи лише один чинник як вирішальний, ми суттєво спрощуємо, вульгаризуємо дійсний процес.

Термін “культура” – латинського походження і у перекладі означає обробку, вирощування. Поняття вживається також в інших значеннях: виховання, навчання, повага, шанування, пошана, розвиток. У соціологічному вжитку означає спосіб організації і розвитку суто людської життєдіяльності. Культура втілюється у продуктах матеріальної і духовної праці, системі соціальних норм і цінностей, закладах і установах по їх втіленню, сукупності відносин людини до природи, а також людей між собою і до самих себе [17, c.19-20].

Людина є продукт природи. Але вона винаходить відповідні засоби обробки своєї власної натури. Це соціалізація, навчання і виховання. Міра перетворення натури в культурну завжди виступала важливим критерієм самоусвідомлення і самооцінки людини. У вихованості стародавні греки вбачали свою основну відмінність від оточуючих їх варварів. Починаючи із Середньовіччя, в Європі культура стала синонімом особистої досконалості.

У сучасному, розвиненому суспільстві значні маси людей охоплюються соціальною мобільністю. Вони змушені періодично змінювати свій культурний профіль. Отже, вважається, що маргінальна особа є досить поширеним явищем, особливо щодо “середнього” класу, де ці процеси найбільш інтенсивні.

Без регулятивної і контрольної функцій культури існування суспільства неможливе. Якби поведінка людини не контролювалася б організованою системою символів, то замість соціальної організації був би соціальний хаос. Чи можна на цій підставі назвати культуру виключно репресивною структурою, як це робить З. Фрейд? На наш погляд, розуміння культури виключно як системи заборони і придушення вроджених імпульсів схематичне. Культуру швидше можна розглядати як свого роду компроміс між власне природою і власне суспільством. Вона визначає рамки можливого і припустимого. У цих межах природний енергетизм людської тілесності набуває соціально сприйнятливої форми, що зовсім не означає повне його заперечення; він втрачає саме свій руйнівний аспект. З метою виживання суспільства культура накладає обмеження на агресивні інстинкти чи інші деструктивні схильності людини, хоч джерела останніх ще не зовсім точно встановлені [17, c.20-21].

У процесі розвитку освіті належить особлива роль. У сучасних умовах вона є системою засвоєння культури. На ранніх стадіях історичної еволюції культура була самодостатньою. Народна (фольклорна) культура одночасно формується і засвоюється. Така культура із покоління в покоління тиражує усталені взірці, символи і цінності. У сучасних умовах культура розгалужена, інформативна, структурована, професійна. Її не можна засвоїти безпосередньо у колективно організованих формах дозвілля. У ході еволюції була сформована ціла мережа культурно-освітніх закладів: школи, театри, кінотеатри, засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення), заклади агітації і пропаганди, просвітницькі установи, церква, музеї і т. д. Вищого культурно-освітнього рівня досягло побутове спілкування і повсякденне життя в цілому.

Культура та освіта, будучи ресурсами розвитку, орієнтують на критичний підхід, перманентну переоцінку цінностей, діяльності та стосунків.

Всі перераховані вище фактори сприяють розвитку соціальної інфраструктури України, яка перебуває у тісному зв'язку з виробничою сферою.
2. Характеристика елементів соціальної інфраструктури України

Соціальна інфраструктура включає установи освіти, культури, об'єкти охорони здоров'я, підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, а також житловий фонд.

Соціальна сфера охоплює систему установ сфери послуг, призначення якої — задовольняти фізичні й духовні потреби населення. Об'єкти соціальної сфери не беруть безпосередньої участі у виробництві матеріальних благ, проте забезпечують необхідні умови для формування виробництва і життя людей.

Наявність у країні розвиненої соціальної сфери сприяє розширенню економічної бази, припливу населення.

Найвищий рівень розвитку цієї сфери в урбанізованих регіонах, найменший — в областях з високою часткою сільського населення, переважанням серед міських поселень малих міст і селищ міського типу. Це підтверджують показники локалізації основних невиробничих фондів.

Серед галузей соціальної сфери важливою є охорона здоров'я. Мережа закладів охорони здоров'я охоплює велику кількість лікарень, амбулаторно-поліклінічних закладів, санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, інтернатів для старих людей та інвалідів.

В останні роки спостерігається постійне скорочення мережі закладів охорони здоров'я через брак коштів у держави на їх утримання. Водночас відбувається неконтрольована комерціалізація медичних послуг.

Підтримка державою збиткових виробництв, витрати на утримання органів державного управління забирають з бюджету багато коштів, що негативно позначається на соціальній сфері.

Однією із складових соціальної інфраструктури є інтелектуальний потенціал [15, c.278-279].

Удосконалення системи освіти передбачає пошук шляхів її подальшого розвитку в області, розробку нових підходів до навчання та виховання, розширення можливостей отримання випускниками базової освіти, рівень якої має бути вищим за програмний мінімум.

За останні роки значно скоротилися інвестиції в соціальну сферу, зросли обсяги платних послуг, особливо побутових. Значно скоротився обсяг роздрібного товарообороту. Стало менше закладів культури, установ відпочинку, а також; місць у санаторіях та пансіонатах відпочинку, житлового й соціально-культурного будівництва.

Значно менше дітей нині відвідують заклади дошкільного виховання. Скоротилась мережа клубів і бібліотек, лікарняних установ, зменшилися ліжковий фонд і потужності амбулаторно-поліклінічних закладів.

До соціальної сфери належать також торгівля (державна, кооперативна, приватна) і підприємства масового харчування. На їх розміщення впливають особливості розселення в країні. Міста, селища міського типу й великі села є торговельними центрами для навколишніх сіл. У віддалених невеликих селах північної частини району рівень торгових послуг найнижчий [15, c.280-281].

Найбільший інтерес у зарубіжних інвесторів викликає харчова промисловість — 7,1 % та паливна — 49,9 % від загального обсягу вкладень у цю галузь. Найреальнішим внутрішнім інвестором є комерційні банки. Однак через низький рівень економічної діяльності підприємств фінансові активи банків знижуються і відповідно збільшується кількість збанкрутілих банківських установ.

Торгівля і масове харчування тісно пов'язані з виробництвом. За останні роки набула розвитку приватна торгівля. Заклади торгівлі й громадського харчування розміщені переважно у містах і великих селах. В останніх функціонують продовольчі, промтоварні, а також спеціалізовані магазини. У невеликих селах, зазвичай, по одному магазину, де продають промислові та продуктові товари широкого вжитку. У структурі роздрібного товарообігу переважають непродовольчі товари (понад 59 %), серед них одяг, взуття, галантерейні вироби.

Важливою галуззю соціальної сфери є побутове обслуговування (послуги з ремонту, пошиття одягу, взуття, трикотажних і шкіряних виробів, ремонту телерадіоапаратури, побутової техніки, а також послуги перукарень, лазень, хімчисток, інших установ).

Майже всі підприємства побутового обслуговування мають недержавну форму власності. Обсяги їх діяльності цілком залежать від рівня доходів населення.

Житлово-комунальне господарство — галузь соціальної сфери, яка займається обслуговуванням житлового фонду. Благоустрій житлового фонду дуже неоднорідний. Найвищий він у містах і містечках де більшість жител газифіковано, забезпечено водогоном і каналізацією, центральним опаленням [15, c.294-295].

До важливих галузей нематеріального виробництва слід віднести також фінансову сферу, через яку здійснюються обіг грошей, кредитування, вкладення, інвестування.

Подолання структурних деформацій та активізація розвитку соціальної інфраструктури можливі лише за умови максимальної мобілізації внутрішніх ресурсів країни, підвищення ефективності і конкуренто-спроможності виробництва, зростання трудової, творчої та підприємницької ініціативи громадян.

Досягнення стабільного соціально-економічного розвитку потребує реалізації комбінованої моделі економічного зростання як з внутрішньою, так і зовнішньою спрямованістю (за умови випереджаючого зростання внутpішнього споживання). В Укpаїні є всі об’єктивні умови для розв’язання цієї проблеми. В Укpаїні здійснюється реформування економіки, результатом якого має бути створення соціально орієнтованої ринкової моделі господарювання. Внутрішній ринок є складовою частиною економіки і повинен забезпечувати потреби суб’єктів господаpювання всередині країни.

3. Основні етапи формування і оцінка сучасного рівня соціальної інфраструктури України

До складу соціальної інфраструктури входять освіта, наука, культура і мистецтво, охорона здоров'я, побутове обслуговування, торгівля, зв'язок, житлове будівництво, транспорт для перевезення пасажирів тощо.

Рівень освіти населення в Україні є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. За даними Національної доповіді про розвиток людини ПРООН валовий показник охоплення навчанням у 2005 р. в Україні становить 79,6% (для порівняння: в середньому по світу - 65%, по країнах, які розвиваються, - 61%, високорозвинених країнах ОЄСР - 94%, в країнах Східної Європи та СНД - 77%). Зрушення, що відбулися між останніми переписами населення, свідчать про суттєве поліпшення освітнього складу населення. Істотно (на 57,5%) зросла і чисельність випускників вузів, що дозволяє оптимістично оцінювати дальші зміни.

Більш освіченим є міське населення, яке значною мірою поповнюється за рахунок навчальної та післянавчальної міграції сільської молоді. Так, питома вага осіб з вищою (включаючи базову та неповну вищу) освітою серед міського населення у 2004 р. становила 37,9% (у 1989 р. - 34,5%), а серед сільського - 17,7% (у 1989 р. - 13,3%). Натомість частка осіб, які не мають навіть повної загальної середньої освіти, серед міського населення у 2005 p. становила 27,3%, а серед сільського - 47,3% (у 1989 р. - відповідно 35,8% та 60,4%) [15, c.295-296].

За останні 15 років відбулися відчутні зміни в "насиченості" населення студентами та учнями. Так, з 1990 р. кількість учнів загальноосвітніх навчальних закладів на кожні 10000 населення зменшилася з 1373 до 1269, професійно-технічних закладів зі 127 до 104, а студентів вищих навчальних закладів на ту саму кількість населення стало більше у 1,6 раза - відповідно 316 та 512 осіб. У 2005 р. 720 тис. підлітків отримали базову, а понад 526 тис. - повну загальну середню освіту, що відповідно на 13% та 46% більше, ніж 8 років тому.

Звертає на себе увагу поступове збільшення питомої ваги випускників 9-х класів, які продовжують навчання для здобуття повної загальної середньої освіти в загальноосвітніх навчальних закладах: з 62% у 1996/97 до 69% у 2003/04 навчальному році [15, c.296-297].

Серед факторів, які негативно впливають на навчальний процес, слід відзначити недостатню забезпеченість сучасними підручниками та наочним приладдям, а також низький рівень комп'ютеризації, оскільки школи здебільшого оснащені морально і фізично застарілими комп'ютерами або (особливо в сільській місцевості) взагалі їх не мають. Основною причиною такого стану є недостатнє фінансування державних навчальних закладів.

Наявність ефективної системи підготовки нових працівників, які б відповідали сучасним вимогам до кваліфікованої робочої сили, є обов'язковою умовою економічної стабільності суспільства.

Підготовку кваліфікованих робітників у 2005 р. здійснювали 953 професійно-технічних заклади, в них здобували професію 483 тис. осіб. За останні роки число зазначених закладів і чисельність учнів в них зменшилися в основному за рахунок ліквідації або реорганізації закладів, які втратили соціально-економічну перспективу в регіонах або мали слабку матеріальну базу. Скорочення кількості учнів зумовлено передусім зменшенням потреб підприємств у новій робочій силі та збільшенням числа учнів старших класів, що продовжують навчання в школі [22].

Страницы: 1, 2, 3