Курсовая работа: Державний бюджет і державний борг

Бюджетний дефіцит є різницею між державними витратами і доходами. Частина витрат – це відсоток, який сплачується по державному боргу і дорівнює i*DG, де DG – обсяг державного боргу, а i – номінальна процентна ставка. Реальні видатки містять лише реальний процент по державному боргу r. Згідно з рівнянням Фішера, реальний відсоток є номінальним за винятком проценту інфляції: r = i – p. Отже, реальна величина бюджетних видатків менша від номінальної на величину DG*p. Фактичний бюджетний дефіцит за винятком інфляційної частки процентних платежів (оперпаційний дефіцит) можна підрахувати за допомогою такої формули:

OBD = BD – DG*p, де

OBD – операційний бюджетний дефіцит;

BD – фактичний бюджетних дефіцит;

DG – розмір державного боргу на початок року;

p – темп приросту інфляції за рік, %.

В умовах інфляції оголошуваний у звітах бюджетний дефіцит завищується на величину DG*p. При високих темпах інфляції ця величина може бути досить значною. Як наслідок, можливі ситуації, коли спостерігається зростання номінального державного боргу при одночасному зниженні реальної заборгованості. Це утруднює оцінку бюджетно-податкової політики.

Бюджетний дефіцит ускладнюється явищем квазіфіскальних витрат і квазіфіскального дефіциту. У загальному вигляді можна вирізнити два типи квазіфіскальних витрат держави: зобов’язання держави по видатках та квазісубсидії центрального банку. Зобов’язання держави по видатках – це відкладені у часі бюджетні зобов’язання, тобто перенесені на майбутні витрати бюджету, які не враховуються в поточній бюджетній звітності. Такого роду зобов’язання виникають внаслідок прихованого державного субсидування імпорту або надання державних гарантій з високою вірогідністю платежів по них.

Квазісубсидії центрального банку – це діяльність центрального банку, яка стосується бюджетних операцій уряду і фінансується за рахунок його власних доходів. Воно охоплює окремі операції, пов’язані з державним боргом, фінансування збитків, що виникли внаслідок стабілізації валютного курсу, централізовані кредити економіці, рефінансування пільгових кредитних програм і преференцій.

Внаслідок квазіфіскальних операцій держави за межами бюджету справжні маштаби державних видатків і, відповідно, величини бюджетного дефіциту та державного боргу занижуються.

Абсолютний розмір державного боргу є не дуже показовим макроекономічним індикатором, оскільки борг зростає у міру збільшення ВВП, і на його величину впливає інфляція. Більш змістовними є відносні показники заборгованості, а саме: відношення боргу до ВВП; відношення суми обслуговування боргу до ВВП.

Відносна величина державного боргу («борг / ВВП») залежить від таких факторів, як рівні реальної процентної ставки, якою визначається розмір виплат по боргу, темп зростання реального ВВП та обсяг первинного бюджетного дефіциту. Зменшення відносної заборгованості в економіці можливе за умови, якщо темпи зростання реальної процентної ставки будуть нищими за темпи зростання реального ВВП, а частка первинного бюджетного надлишку відносно ВВП збільшуватиметься.

2.2 Проблеми управління державним боргом

Управління державним боргом є одним із напрямів фінансової діяльності держави. Відповідно категорію «управління державним боргом» можна розглядати через призму реалізації спеціальної компетенції органів державної влади та управління у сфері фінансів. У теоретичному аспекті, сьогодні є достатньо підстав визначати цю групу суспільних відносин як складову фінансово-правового інституту державного боргу. Проте спеціальних правових досліджень управління державного боргу в Україні та інших пострадянських державах ще не здійснювались. Сьогодні дуже важливо з’ясувати зміст управління державного боргу, а відтак усі організаційні, функціональні, методологічні аспекти цього процесу. Відсутність відповідних досліджень поглиблює правову невизначеність відносин державного боргу, зокрема управління ним.

Проблема управління державним боргом є дуже актуальною, хоч і привертала увагу багатьох поколінь науковців, особливо економістів. Ще Адам Сміт у своїй праці писав: «Коли державний борг акумулюється до відповідного рівня, то надзвичайно рідко, думаю, лише в поодиноких випадках, він чесно і повністю погашається. Звільнення державних надходжень, якщо воно колись і відбувається, то завжди за рахунок банкрутства – іноді відкрито визнаним, але завжди реальним, а часто фіктивною оплатою». Зважаючи на економічну природу відносин, що складають предмет фінансового права, доцільним вважаємо використання наукового доробку учених економістів та фінансистів.

У зарубіжній економічній літературі під управлінням державним боргом розуміють регулювання структури державних боргових зобов’язань при заданому сукупному обсязі заборгованості. Міжнародні та окремі національні дослідження визначають управління державним боргом як комплекс заходів, важелів і шляхів контролю та регулювання державного боргу (внутрішнього і зовнішнього) з метою пошуку надійних джерел його фінансування, а також зменшення і нейтралізації негативних наслідків. Основними напрямами управління держаним боргом є: пошук надійних джерел для виплати боргу та раціональне використання зовнішніх запозичень.

За визначенням експертів Світового банку, ефективне управління державним боргом включає в себе три специфічні взаємопов’язані процеси:

– вибір придатного виду фінансування;

– рішення про розмір запозичень;

– ведення повної та своєчасної звітності про існуючий борг держави.

Критерієм ефективності операцій з державним боргом є досягнення економії коштів державного бюджету. Сьогодні існує значна кількість нормативно-правових актів, які частково регулюють порядок утворення державного боргу, його обслуговування та погашення, проте слід констатувати, що вони не створюють цілісної системи, порядку, форм та методів ефективного управління державним боргом.

Досягнення ліквідності казни. Основним завданням компетентного органу з управління боргом є досягнення ліквідності казни. Це означає не лише гарантування обґрунтованого планування строків оплати державного боргу, а й забезпечення наявності необхідного капіталу для оплати урядом короткострокових зобов’язань, не застосовуючи емісію грошей. Наступні цілі є вторинними стосовно вказаної.

Підтримання балансу між витратами та стабільністю, беручи до уваги ризики, пов’язані з найнижчими витратами. Через те, що боргові зобов’язання з довшим терміном до сплати користуються більшим попитом, досягнути найнижчої вартості можна в основному беручи зобов’язання з коротшими строками сплати. Але це зумовлює підвищені ризики. Чим коротший термін оплати державного боргу, тим вразливіший державний борг до коливань в рівнях інфляції, попиту та грошового обігу.

Розвиток та забезпечення ефективно функціонуючого внутрішнього фінансового ринку. В державах з внутрішнім кредитним ринком, де уряд виступає основним позичальником, гарантування чесності та прозорості торговельних правил та правил кредитування є основним завданням для заохочення і інвесторів, і позичальників користуватися цим ринком.

Управління державним боргом (у широкому розумінні) – це один із напрямів фінансової політики держави в особі органів державної влади і управління щодо визначення боргової стратегії держави, зокрема цілей боргового фінансування; визначення вартості та обсягу державного боргу; організації планування, обліку, звітності та контролю державного боргу, з метою задоволення фінансових потреб держави та суспільства в режимі раціонального використання бюджетних коштів, економії ресурсів, опосередкованих борговими зобов’язаннями Уряду та мінімізації обслуговування боргу.

Управлінням державним боргом (у вузькому сенсі) – повноваження органів державного управління спеціальної компетенції щодо погашення та обслуговування державного боргу; оптимізації структури державного боргу та його динаміки; визначення джерел надходження позичкових коштів та кола позичальників; вибору видів запозичення, визначення їх обсягів, періодичності здійснення емісії та механізму реалізації; регулювання ринку державних цінних паперів; випуск, обслуговування та погашення всіх видів боргових інструментів Уряду; надання гарантій; здійснення заходів із визначення кредитних рейтингів; інформаційного забезпечення; звітності та контролю.

3. Шляхи подолання дефіциту бюджету та скорочення державного боргу в Україні

3.1 Основні напрями подолання дефіциту бюджету України

Бюджетний дефіцит сам по собі не може бути надзвичайно негативним для розвитку економіки і динаміки життєвого рівня населення. Усе залежить від причин його виникнення і напрямів використання коштів.

Виходячи із визначення дефіциту бюджету, очевидно, що для більшого збалансування бюджету необхідно певним чином збільшити дохідну частину бюджету або дещо зменшити видаткову, але в тих межах, які б не загрожували розвитку виробництва та не знижували б життєвий рівень населення та якість життя.

Зростання дохідної частини бюджету може відбуватись за умов проведення ефективної та оптимальної податкової політики. Також для збільшення дохідної частини бюджету слід провести реформи, пов’язані із збільшенням прибутків основної частини населення (наприклад, реформу заробітної плати).

Слідуючий напрям зменшення дефіциту бюджету – скорочення видаткової частини бюджету. До цього напряму слід віднести скорочення видатків на народне господарство, зменшення участі держави у виробничих інвестиціях. Доцільно перекласти фінансування розвитку виробництва, проведення інноваційної політики перекласти на самі підприємства, які можуть використовувати як джерело формування інвестиційних ресурсів і нерозподілений прибуток, і амортизаційні відрахування, і резервні фонди. Також напрямами скорочення видаткової частини бюджету є зменшення видатків на оборону за рахунок встановлення оптимальної чисельності військових та військової техніки та зменшення дотацій, субвенцій.

Скорочення бюджетного дефіциту здійснюється також за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик, грошово-кредитної емісії. І саме вибір джерел фінансування дефіциту, а не його розмір є принциповим питанням щодо нормального функціонування економіки.

При наявності в населення вільних коштів і недостатності попиту на капітал з боку приватного сектору, високому рівні прихованого безробіття, збільшення державних видатків, що фінансується за рахунок внутрішніх позик, є чинником, що сприяє економічного розвитку країни. У випадку, якщо уряд України має можливість поширити серед населення і підприємств урядові цінні папери в розмірах, достатніх для покриття бюджетного дефіциту, це означає, що збільшення державних видатків відбувається за рахунок скорочення особистого споживання. Такий перерозподіл напрямів використання валового продукту є кращим і не становить небезпеки для економічного становища країни.

Утім результати емпіричних досліджень учених показують, що в Україні зберігається низька еластичність заощаджень по процентних ставках, а отже існує низька можливість збільшення добровільних заощаджень населення при бюджетному дефіциті [9].

Державний бюджет України в сiчнi-березнi 2009 року зведено з дефiцитом 333,4 млн. грн.

Фінансування бюджету дефіциту за рахунок зовнішніх позик можна розглядати двояко. З одного боку, воно дає можливість здійснення додаткових державних видатків без обмеження поточного споживання та інвестиційної діяльності приватного сектору. Проте, слід зважати на те, що повернення боргу буде відбуватись за рахунок майбутнього виробництва, а це вимагатиме в майбутньому збільшення імпортованих товарів і послуг.

Як окремий напрям подолання бюджетного дефіциту можна розглядати і секвестр, тобто пропорційне зменшення видатків щомісячно по всіх статтях бюджету протягом того часу, який залишився до кінця фінансового року. Секвестру не підлягають захищені статті бюджету (заробітна плата, стипендії, видатки на придбання медикаментів).

Підсумовуючи все вищесказане, можна зробити висновок про те, що проблема дефіцитності бюджету є досить актуальною для України. Класичними напрямами скорочення дефіциту бюджету є збільшення доходів бюджету, зменшення його видаткової частини, зовнішні і внутрішні запозичення емісійний дохід. Проте необхідно враховувати позитивні і негативні заходи застосування кожного з них та виробляти всередині кожного з цих інструментів ефективні заходи по стимулюванню зменшення дефіциту бюджету в Україні, серед яких проведення оптимальної податкової політики, оптимізація державних видатків, розумне поєднання внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування бюджетного дефіциту, забезпечити фінансову підтримку малого і середнього бізнесу шляхом розробки і виконання цільових програм розвитку малого і середнього підприємництва, удосконалити інструменти залучення до інвестиційної сфери особистих заощаджень населення тощо.

3.2 Правові засади реструктуризації державного внутрішнього боргу України та механізми скорочення зовнішньої заборгованості в умовах боргової кризи

Механізми скорочення зовнішньої заборгованості в умовах боргової кризи.

Боргова криза – це криза зовнішньої заборгованості яка проявляється в неспроможності країни-боржника обслуговувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювати виплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Неплатоспроможність країн-боржників спричиняє падіння платоспроможності фінансових інститутів країн-кредиторів. Вихід з боргової кризи передбачає стабілізацію розмірів та зміну структури заборгованості, відстрочку сплати боргу або перегляд інших умов його повернення.

Традиційним методом зменшення боргу є його реструктуризація. При реструктуризації боргу умови його обслуговування (процент, сума, строки сплати) переглядаються.

Найпоширенішою є реструктуризація офіційного боргу, яка відбувається в рамках «Паризького клубу». Найбіднішими країнами-боржниками з метою полегшання боргового тягара пропонується вибір одного з варіантів допомоги з боку урядів-кредиторів, які є членами «Паризького клубу». Офіційні кредитори надають такі види допомоги: часткове анулювання боргу; подальше продовження термінів дії боргових зобов’язань; зниження відсотків за обслуговування боргу.

Зараз загальноприйнятим методом скорочення зовнішнього боргу є конверсія боргу (борговий своп), яка може набирати таких форм:

Викуп боргу – надання країні-боржниці можливості викупити власні боргові зобов’язання на вторинному ринку боргів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою з їх нормальної ціни.

Капіталiзація боргу, тобто обмін зовнішнього боргу на власність (акціонерний капітал) зі знижкою. Капіталізація боргу передбачає надання іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов’язання даної країни на акції її промислових, торговельних та ін. корпорацій. Іноземні небанківські організації отримують можливість купувати ці боргові зобов’язання на вторинному ринку цінних паперів зі знижкою для фінансування прямих інвестицій чи купівлі вітчизняних фінансових активів.

Конверсія «борг – борг», тобто заміна існуючих боргових зобов’язань новими борговими зобов’язаннями. У даному випадку змінюються умови боргових зобов’язань: відсоток доходу за новими цінними паперами може бути нижчим, ніж за старим, при збережені номінальної вартості облігацій; номінальна вартість нових зобов’язань може бути встановлена з дисконтом до номіналу старих боргових зобов’язань; може змінитися валюта боргу і т.п.

Капіталізація боргу і заміна існуючих боргових зобов’язань новими є інструментами оптимізації структури зовнішньої заборгованості держави. Викуп боргу країною-боржником означає останнє погашення її зобов’язань перед кредиторами. Втім, зазначені методи зменшення боргового тягара мають певні недоліки, що пов’язані насамперед зі скороченям валютних резервів країни-боржника та з інфляційним тиском конверсійних операцій.

Правові засади реструктуризації державного внутрішнього боргу України.

Поняття державного боргу, відносини, що складають його, у своїй динаміці органічно пов’язані з рядом фінансових та фінансово-правових інститутів і категорій: бюджет, бюджетний процес, бюджетна політика, бюджетний дефіцит, інфляція тощо. Можна стверджувати, що одне явище породжує інше і навпаки. В економічній літературі Заходу побутує одностайна думка, що загрозу економіці становить не стільки державний борг, особливо якщо він не відхиляється за своїми параметрами від узагальнюючих об’ємних макроекономічних показників, а зростання суми виплат процентів за державними позиками, особливо якщо вони прострочені. Адже виплати процентів за позиками посідають чільне місце серед витрат державного бюджету. Саме тому аналіз структури державного боргу та способи управління ним визначаються сьогодні як особливо актуальні.

Внутрішній борг України умовно можна поділити на боргові зобов’язання двох видів: ринкові, що існують у формі державних емісійних цінних паперів, та неринкові, що виникли за підсумками виконання державного бюджету, інші позики та зобов’язання. Сюди входить також заборгованість, утворена в результаті компенсації гарантованих заощаджень громадян чи інших державних боргових сертифікатів Радянського Союзу, розміщених свого часу серед населення тощо. В Україні виник специфічний державний борг перед населенням через несвоєчасну виплату заробітної плати, пенсій, стипендій, інші соціальні програми та виплати.

Згідно із Законом України «Про Державний внутрішній борг», Законом України «Про структуру Державного внутрішнього боргу України за станом на 1.01.1996 рік і граничний розмір державного внутрішнього боргу України на 1996 та 1997 роки», Постановою Верховної Ради України «Про структуру бюджетної класифікації» державний внутрішній борг має свою структуру та існують фінансові механізми для залучення державою додаткових фінансових ресурсів. Характер і умови таких зобов’язань у кожному конкретному випадку визначаються Урядом України за погодженням із Національним банком України.

В індустріально розвинутих країнах порівняно незначна частка сукупного державного боргу відноситься на зовнішній борг, переважна частина державного боргу припадає на вітчизняних інвесторів.

Так, державний внутрішній борг України в своїй структурі відображає заборгованість Уряду України і має таку структуру:

1. Заборгованість перед юридичними особами:

– сума заборгованості за внутрішніми позиками.

2. Заборгованість перед банківськими установами:

– Заборгованість перед Національним банком України;

– За позиками, одержаними для фінансування дефіциту бюджету поточного року;

– За позиками, одержаними для фінансування дефіциту бюджету минулих років;

– За іншими позиками та зобов’язаннями;

– За компенсаційними виплатами населенню в установах Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху;

– За залишками вкладів населення, централізованими колишнім Ощадним банком СРСР, та компенсаціями за ними;

– Заборгованість перед іншими банками.

3. Заборгованість сільськогосподарських підприємств за довгостроковими та короткостроковими позиками, віднесена на державний борг.

4. За сумами, спрямованими на індексацію оборотних коштів державних підприємств і організацій.

5. Iнша внутрішня заборгованість.

6. Заборгованість перед фізичними особами за цінними паперами та компенсаціями за ними.

Необхідно зазначити, що структура державного боргу згідно із Законом «Про державний внутрішній борг» повинна визначатися щорічно Верховною Радою України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік. Проте сьогодні державний борг України не розраховується централізовано, як це, зрештою, є законодавчо закріплено, і немає даних про спроби об’єднання зусиль різних державних інститутів, спрямованих на зведення всієї інформації про структуру та загальну суму державного боргу. Проблема обслуговування державного боргу є надзвичайно актуальною, адже йдеться про державні (бюджетні) видатки.

У процесі управління боргом необхідне дотримання оптимальної структури боргу з точки зору його сумарного обсягу та строків погашення. При виникненні труднощів у держави-позичальника в процесі обслуговування боргу чи неможливості його погашення держава може або відмовитись від виконання своїх зобов’язань, або спільно із кредиторами шукати варіанти врегулювання боргової кризи. В 1917 р. більшовики відмовилися від виконання боргових зобов’язань. Фактично це визнання державою своєї неплатоспроможності. Зрозуміло, що таке рішення призводить до ізоляції країни-боржника на міжнародному фінансовому ринку, спричиняє загострення економічної, грошової, соціальної кризи в середині держави. Світовий досвід доводить, що відмова від виконання боргових зобов’язань лягає плямою на фінансову репутацію позичальника. Наприкінці ХХ ст. Туреччині та Угорщині міжнародні фінансові організації пропонували списати борг, але вони відмовлялись і продовжували виконувати свої боргові зобов’язання. Тобто питання полягає не в тому, як не віддати борг, а як саме його віддати. При цьому це не лише економічна проблема, але однаковою мірою вона є соціальною і політичною. Відтак очевидно, що варіант урегулювання боргу із позичальниками є найбільш оптимальним.

Одним із таких способів є реструктуризація боргових зобов’язань. Реструктуризація боргу має на меті мінімізацію втрат кредиторів та розширення економічного розвитку країни позичальника. Всі боргові зобов’язання поділяють на дві групи: зобов’язання пріоритетного обслуговування і зобов’язання, що підлягають урегулюванню. Реструктуризація передбачає такі зміни параметрів боргу, які повинні забезпечити можливість виконання зобов’язань за рахунок зменшення тягаря боргу та підвищення жорсткості зобов’язань. Як правило, параметри реструктуризації є індивідуальними, але світовий досвід протягом останніх 10–12 років визначив ряд спільних особливостей чи закономірностей. Так, скорочення тягаря старого боргу може бути досягнуто за рахунок списання частини боргу або за рахунок зменшення розмірів процентних платежів.

Страницы: 1, 2, 3